У СІЗО зайшла одразу після суду, була одягнена у вишиванку й білі штани. Міліціонер, який мене приймав, як гаркне: "Ти, ану пошла сюда", і тицяє рукою. Я аж підскочила. Кажу, чому ви мені тикаєте, я старша людина. Там головне не опускатися до їхнього рівня. Вони тикають, а ти звертайся з повагою, на "ви".
Завели мене в кімнату. Там огрядна жінка в білому халаті гумові рукавички натягує. Каже, щоб знімала штани й труси. Дівчата, з якими я потім у камері познайомилася, говорили, що їх тільки обшукали, а мене принизити хотіли. У мене всі нутрощі впали, так страшно стало. Я почала молитися Богу. Жінка побачила й питає: "За що вас?" Я розказала. То вона за голову взялася. Видно, за дверима той міліціонер теж почув. Бо як вийшла, почав до мене ввічливо звертатися й на "ви". Інші охоронці також Галиною Миколаївною називали й казали "ви".
Коли вже тебе закрили, головне – не впасти в депресію. Кажуть, що три дні буду сидіти в ізоляторі. А я собі говорю: маю на три дні окрему кімнату. Це називається позитивне мислення.
Кімната малесенька, всього три койки. Туалет відгороджений металевим парканчиком із метр заввишки. Добре, що сама була, бо соромилася б у туалет сходити.
Ліжка металеві, навіть без пружин. Біля стіни панель із ДСП, щоб стіни не обшуровували. Так холодно було, що матраци з усіх ліжок зібрала й на трьох спала, а вкутувалася трьома ковдрами. Матраци тонкі, старі, збиті, ніби всередині не вата, а камінці. Їх кожні 10 днів прожарюють.
Із білизни були лише простирадло й наволочка. Страшно накриватися ковдрами, під якими бомжі й наркомани спали, тому не роздягалася. Вишиванку мені шкода було, то я її знімала на ніч, а тіло прикривала рушником. Вони коротенькі, 50 сантиметрів. Уночі повертатися треба обережно, бо як різко повернешся – разом із матрацами можна з ліжка злетіти. Метал же слизький.
Треба було пару хвилин чекати, доки з крана жовта вода стече, а тоді вже руки мити. Вмивалася бутильованою, яку син передавав.
Душ передбачений раз на кілька днів. Як хочеш частіше, треба казати. Я попросилася раз. Мені сказали почекати, бо вода холодна. Включили бойлер. Через півгодини прийшов охоронець і говорить: "Галино Миколаївно, вода для вас уже нагрілася". Я аж розцвіла, коли почула таке ввічливе звертання. Душ не дуже гарний. Велике приміщення, по обидва боки шість кранів, без кабінок.
Перші три дні плакала від образи, мені так легше було. Виплачуся за день, зате вночі сплю як убита. І їсти зовсім не хочеться. Схудла на кілька кілограмів. Штани з кожним днем все вільніше сиділи.
Передавати дозволяють лише магазинні продукти. Син купував салати, каші, плов, котлети в кулінарії супермаркету. Треба, щоб на передачах дата виготовлення стояла. Банани, які приносив син, різали на кілька шматків, навіщо – не знаю. Охоронець кладе на брудний стілець, де попередні мешканці сідали, і ріже. Як побачила, перестала їх їсти.
Перевели в 13 кімнату, де було п'ять ліжок. До мене підселили алкоголічку. Від неї не несло, але точно була з перепою – такий вигляд запухший мала, весь час спала. Наступного дня привели ще дівчат.
Саме велике страшилище для мене була Лєна, яка 15 років відсиділа. Усе обличчя й тіло в шрамах, двох передніх зубів немає, очі вибалушені. Але ми почали говорити, й вона така нещасна жінка виявилася. Мені її більш за всіх жалко стало. Лєна – дев'ята дитина в сім'ї, голодувала, почала красти. Розказала, що 15 років відсиділа, бо бере вину на себе. Їй у тюрмі простіше жити, ніж на волі. Дуже через зовнішність комплексує. Мріє зробити пластичну операцію. Як зі мною прощалася, обіймала й плакала.
Одна бомжиха розповідала, що їздить із своїм співмешканцем у село до фермера. Там за 12 годин роботи їм платять по 100 гривень, та ще й їсти дають. Лєна вхопилася за це, вони домовилися разом їздити. Дівчата не ліниві, просто не пристосовані до цього життя.
Таню забрали, бо міліціонера обматюкала. Гордиться тим, що не краде, пляшки збирає й помагає двірникам прибирати. От тільки випиває. Каже, треба хряпнути 100–150 грам, і настрій стає кращий.
Одна жінка в камері постійно плакала. Її на два дні посадили, вдома у неї маленька дитина залишилася. Казала, що йшла з роботи, захотіла в туалет, а його ніде близько не було. То вона в кущах присіла. Там її спіймали.
Дівчата спочатку насторожено ставилися. То я їм сказала, що можуть мої порції забирати. Їжу давали в залізних мисках. Дівчата їли вермішель і гарний кусок хліба. Хліба там не жаліли, на обід чай давали. Я все оддавала: і тюремні порції, й те, що син приносив. Бо ніхто ж до дівчат не прийде. Миколаївна мене називали і на "ви". Згадували при мені слова "спасибі", "дякую", "будь ласка". Хоча між собою страшно матюкалися.
Мене цими дівчатами залякати хотіли, а вийшло, що я їх вчила. Читала їм книжки, газети, розповідала про Майдан, про 2004 рік, як у Януковича яйцем кинули, а він упав. Вони про таке не чули й не знали. Дякували Богу, що я попала з ними в камеру. Там поважають розумних і начитаних людей, які щось розказати можуть.
Попросила, щоб мені передали книжку Івана Головченка "Перехрестя добра і зла". Я її колись починала читати, але вона морально важка. А там саме хороша обстановка була. Дівчат заставляла вголос читати, щоб училися без помилок говорити.
Розказувала їм про Юлю, проводила політінформацію. Віконечко у дверях відсунулося, бачу – охоронець теж нас слухає. Я голосніше заговорила. Він при всіх наших розмовах віконечко відчиняв.
На прогулянці за дев'ять днів була раз. Уздовж коридору металеві двері, за кожною – двірколодязь: високі стіни, накриті сіткою. Тільки два кроки ступити можна. Стіни й підлога запльовані, в кутку гора недопалків. Запах такий, що неможливо втриматися. На 5 хвилин вивели й повернули назад. Наступного дня відмовилася виходити.
Привчила себе щоранку зарядку робити. Вдома лінувалася. А в СІЗО бігала навколо металевого стола. Хочу зберегти цю звичку зараз.
1 
1
Коментарі
18